Із Сумщини на Схід: місія здійснена
Весна 2015

Більше тисячі кілометрів дороги, ночівля на блокпосту, спілкування з людьми, які пережили війну, – кореспондент «Сумщини» взяла участь у гуманітарній місії «Церкви Різдва» та благодійної організації «Відкрите серце» міста Суми. У її рамках для дітей з інвалідністю, біженців Донецької та Луганської областей були організовані виступи лялькового театру, а також надана матеріальна допомога постраждалим від війни людям.

Гуманітарну допомогу регіонам, які постраждали від бойових дій, Сумщина надає постійно і, до речі, входить до трійки кращих областей України з цієї діяльності. До збору вантажів долучаються і органи влади, і громадські організації, і просто небайдужі люди, які розуміють – чужої біди не буває.

Зокрема у благодійних акціях «Церкви Різдва», яка неодноразово надавала допомогу жителям саме Луганської області, а також бійцям АТО, неодноразово брали участь колектив газети «Сумщина», Сумський державний педагогічний університет імені Макаренка, управління Державної міграційної служби України в Сумській області, приватні підприємці та багато інших сумчан.

І ось ми виїздимо безпосередньо до тих, кому раніше передавали гуманітарні вантажі, – з культурно-духовною програмою, подарунками та щирим бажанням зробити щось добре для людей, яким довелось пережити не лише військові дії, а й голод та беззаконня на окупованих так званими ЛНР, ДНР чи російськими козацькими угрупованнями територіях.

Оперативні збори всього необхідного, спільна молитва – і команда волонтерів-християн з чотирнадцяти чоловік рушає в дорогу. Тримаємо курс на містечко Гірське Луганської області — через Харків, Слов’янськ і Лисичанськ.

Досить розбитий, особливо після міста Ізюм Харківської області шлях, блокпости, перевірка документів. «Ляльковий театр» звучить вже майже як пароль, і традиційний відгук: «Проїздіть». Пам’ятники радянської доби, зранений Слов’янськ, який першим прийняв на себе удар війни – вже на в’їзді зруйновані споруди, підірвані мости, спустошені будинки, на стінах яких красномовно рясніє надпис «ДНР». На полях, покритих червоними маками, не росте врожай – зробивши крок, там можна підірватися на міні.

Ніч на блокпосту
с. Врубівка

Останній блокпост – до Гірського залишається не більше десяти кілометрів. З 20-ї тут комендантська година, ми ж приїздимо пізніше. Військовослужбовці пояснюють, наскільки небезпечно їхати цією місцевістю у темряві – ведеться обстріл дороги бойовиками, останнім часом активізувались диверсійні групи. Тож на ніч, на запрошення бійців, а переважно тут служать львів’яни, залишаємось ночувати на блокпосту, просто у своєму мікроавтобусі.

Четверта година ранку після тривожної, майже безсонної ночі. Приготований бійцями чай з печивом здається найсмачнішим сніданком у світі. Як і на всіх блокпостах, вручаємо подарунки, від яких яснішають обличчя і найсуворіших військових – листи від сумчан, дитячі малюнки. Їх з любов’ю готували учні Сумської загальноосвітньої школи № 6, вихованці недільної школи «Церкви Різдва», члени клубу інвалідів та співробітники п’ятої міської лікарні. Коротке зворушливе прощання, прохання «Моліться за нас!» — і далі в дорогу.

Переселенці Гірського: ціна прозріння

Погожим весняним ранком нас зустрічає Гірське – невелике місто на десять тисяч жителів. Звідси до Первомайська, який має сумний статус одного з найбільш зруйнованих під час бойових дій українських міст, 12 кілометрів, до Слов’янська близько 150-ти. З жовтня місто знаходиться у складі вже не окупованого ЛНРівцями Первомайського, а Попаснянського району. Єдине підприємство на території Гірського – шахта, де й працюють здебільшого місцеві чоловіки.

У місцевій мерії сумського журналіста зустрічає заступник міського голови Олексій Невечеря. Відповідаючи на питання, у формулюваннях чоловік досить обережний, каже, вже наслухався погроз від колишніх «господарів», які прийшли під сепаратистськими гаслами.

«Ніхто не чекав, що у нашому місті почнеться війна, — говорить посадовець. – Ще навесні минулого року сепаратисти облаштували тут своє «логово». Головне їхнє начальство було у Лисичанську, а руки запустили в інші міста, у тому числі й наше. Тут були свої коменданти, «смотрящие». Почали встановлювати свої порядки, закони. Могли у будь-кого забрати майно, автомобіль, за їхніми словами, на військові потреби. Вважали, що люди зі статками, підприємці мають їм сплачувати «дань».

Коли українська армія розпочала наступ, бойовики, а це було у липні, відійшли до Первомайська і там залишились. А потім звідти стріляли по Гірському, причому здебільшого по мирних об’єктах. У місті зруйновано більше ста будинків. Сьогодні більш-менш спокійно, але інколи сепаратисти нагадують про себе. Так, нещодавно з їхнього боку у житловий масив вдарив снаряд».

Запитую про настрої серед місцевих жителів. «Знаєте, коли люди надивилися російських каналів, де показували київський майдан з відповідними коментарями, говорили, що на Сході створять концтабори – було багато страху, — пригадує Олексій Невечеря. – Але коли всі натерпілися від цих «хазяїв», а в місто увійшла українська армія – ситуація докорінно змінилася. Всі побачили, що наші солдати – захисники, що вони по-доброму ставляться до інших, надають гуманітарну допомогу.

Нині потік біженців зменшився. Ми всі сподіваємось, що Україна буде єдиною і мирною, а поки що спільними зусиллями і за допомогою благодійних організацій відбудовуємо зруйноване».

Очі людей, які зустрілися з війною віч-на-віч, не забути. Знайомлюсь з родиною Резанцевих із Первомайська. Юлія зустріла війну у лікарні Стаханова, де щойно відійшла від наркозу після важкої онкологічної операції.

«Відкриваю очі – у вікні дим, чути вибухи. На календарі 22 червня – символічна дата. Вдома донька Поліна, яка не ходить з дитинства. Як виявилось, під час бомбардувань сусіди носили її у підвал на руках з четвертого поверху», — розповідає Юлія.

Коли жінка повернулась додому, ходити не могла, так боліли післяопераційні шви. Донька відмовилась спускатися у сховище, щоб не залишати маму, тож вони просто молилися у квартирі разом, поки шибки здригалися від вибухів. Згодом родина переїхала до Гірського, чоловік Геннадій влаштувався працювати на шахту. Його зарплата – єдине джерело доходу, адже переоформити пенсію Юлії, допомогу по інвалідності на Полінку не вдалося. Винайняти недороге житло допомогли родичі.

«Знаєте, коли переживеш подібне, починаєш дякувати Богу за кожний прожитий день, кожну дрібничку, — говорить Юлія. – У цих тяжких обставинах по-новому відкрились люди. Так, коли пропав будь-який зв’язок і друзі не могли до мене додзвонитися, почали розшукувати через інтернет. Це так важливо почути прості слова – що дорогі для тебе люди просто живі й здорові…»

Інна Михайлівна Дем’янова – спокійне життя пенсіонерки було перерване бойовими діями, причому сама вона врятувалась дивом, коли бомбити стали якраз її дім. У церкву Гірського її перевіз знайомий Ігор, забирав буквально у тому, у чому жінка була, – халаті та домашніх капцях. Збирати речі не було коли – навколо лунали вибухи. На щастя, тут віруючі прийняли її як рідну. Сама ж Інна Михайлівна теж не сидить склавши руки – вона готує їжу для інших переселенців, наводить лад на території. І, попри все, мріє, що її рідний Первомайськ буде звільнений від ЛНРівців і вона зможе повернутися додому.

Крихітні двійнята Діана й Мілана – перші півроку свого життя провели у погребі разом із мамою, ховаючись від обстрілів. Наталія Конозова з сином Нікітою та Ірина Данильченко з Ванею. Жінки – переселенці з Луганська. Пригадують, як на початку червня минулого року прокинулись рано-вранці від стрілянини за вікнами. Захоплення сепаратистами обласної адміністрації та прокуратури, мітинги під російським триколором напроти обласного управління СБУ, а згодом війна, паніка, злякані діти, які туляться до батьків; відсутність електрики та води, величезні, наче у фільмах про війну, черги на залізничному та автовокзалі – таке з пам’яті не стерти.

«Пригадую, як у касах людей питають, куди ті їхатимуть, а жінки кажуть – неважливо куди, аби лише звідси», — розповідає Ірина. Ще вчора – успішні, благополучні, сьогодні вони називають себе біженцями і не впевнені ні у майбутньому, ні у сьогоднішньому дні. А ще говорять про переоцінку цінностей. У тому ж Луганську тему федералізації спершу сприймали досить позитивно, але коли побачили, як представники нової «влади» топчуть українські національні прапори – почали прозрівати.

Ляльковий театр – свято без кордонів

Виступи лялькового театру «Церкви Різдва» стали для дітей справжнім святом. Простий і зворушливий біблійний сюжет, «перекладений» зрозумілою для малюків мовою, солодощі, ігри – і усмішки юних глядачів, які, попри все пережите, вміють щиро радіти життю. «Ви зробили велику справу, — говорить Наталія Громова з Гірського. – Для дітей тут немає ніяких свят чи розваг, навіть дитячий садок не працює. Що вони бачили – сирі стіни погребів, зруйновані будинки? А зараз така радість від їхніх усмішок, сяючих оченят».

Одна з вистав відбулась у Гірській обласній спеціальній школі-інтернаті. Тут навчаються діти з інвалідністю, зокрема, розумовою відсталістю, а також із неблагополучних сімей, — всього близько ста. Чи не кожну подію у житті їхніх нових друзів – героїв лялькової вистави — вони зустрічали щирими оплесками. «Наші вихованці позбавлені звичних для їхніх ровесників розваг, і ми дуже вдячні сумчанам за ці позитивні емоції», — говорить директор закладу Любов Маркова.

Волонтерство як стиль життя

Коли через окупацію Первомайська бойовиками припинились усі виплати, перестали доставлятися продукти, людей охопила паніка, причому не лише вимушених переселенців, а й місцевих. І нині тут ще не забули величезні черги за буханкою хліба чи маленькою пляшечкою олії, які вишиковувались з п’ятої ранку. У важкі часи плече Сходу підставили жителі різних областей, серед них, як вже згадувалось, і Сумська.

І сьогодні жителі Гірського, принаймні з якими я спілкувалася, не сумніваються, що Україна єдина. А найактивніші з них і самі стають волонтерами. Допомагаючи при цьому і біженцям, і мирним жителям, які поки що змушені залишатися на окупованій території, і бійцям у зоні АТО.

Цим немічним людям немає куди йти з лікарні у Гірському.

Серед громадських активістів — Любов Григорівна Васильєва. Попри поважний вік, а жінці вже 74 роки, вона долає на своєму велосипеді десятки кілометрів, щоб комусь допомогти з оформленням документів, ще комусь привезти продукти.

«Нас підтримують благодійники і з інших регіонів України, і закордонні друзі, — розповідає волонтер Дмитро Ісаєв. – Завдяки їм можемо допомагати дітям, людям з обмеженими фізичними можливостями, передавати продукти немічним стареньким, які не мають ні житла, ні рідних, тож змушені залишатись у місцевій лікарні».

До речі, у розпал бойових дій на території Гірського Дмитро хотів відправити родину у спокійніше місце, а самому залишитися тут і служити людям. Проте його дружина Вікторія сказала твердо: «Будемо всі разом». І нині вона для чоловіка – перша помічниця.

Не розраховуючи на підтримку влади, люди самі створили у Гірському штаб гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям – надають продукти, займаються евакуацією, забезпечують хоча б елементарними побутовими умовами.

Лисичанськ – тепло сердець для маленьких сиріт

Наступний виступ лялькового театру – у Лисичанську. Серед глядачів – і місцеві діти, і переселенці, і юні вихованці дитячого притулку. Тут є діти, які стали сиротами двічі – вперше, коли їх покинули рідні батьки, а вдруге, коли прийомні віддали їх назад у притулок після початку бойових дій.

Спілкуємось з людьми, і знов чую такі схожі історії – захоплення міста озброєними людьми, нові правила життя від так званих ополченців, «віджим» автівок, пограбовані банки, зруйновані під час боїв ущент багатоповерхівки, тяжкі дні без газу й води. Люди кажуть – ставши «ополченцями» і отримавши зброю, їхні ж земляки почали перетворюватись на бандитів. Згадують одного місцевого, який знічев’я вбив автоматною чергою безвинного собаку на очах у шокованих перехожих.

Відступаючи, бойовики залишили безліч пасток-розтяжок і мін, на одній з них підірвався єдиний 15-річний син місцевої вчительки. Наприкінці липня сюди увійшла українська армія і життя почало входити у більш-менш звичну колію.

Харківська область – територія миру

Останній пункт нашої поїздки – Ізюм Харківської області. Це найближче до постраждалого Слов’янська місто прийняло великий потік біженців. Нині їх зареєстровано 26 тисяч.

«Знаєте, у цій ситуації віруючі всіх християнських конфесій проявили велику єдність, — розповідає пастор церкви «Нове життя» Вячеслав Воронін. – Залишатися байдужим до чужої біди неможливо. Коли все лише починалося, плакали діти. Потім їхні мами. А найстрашніше – коли бачиш сльози на очах дорослих чоловіків. Наша церква, як і інші, прийняла багато людей. Спати почасти доводилось просто на підлозі. І коли хтось виходив з приміщення, яке було на цей час їхнім єдиним домом, залишав записку на картонці «Я повернусь…»

І ось ми повертаємось додому, зберігши у своїх серцях і біль, і радість людей, які стали по-справжньому близькими за ці кілька днів. По-новому усвідомивши цінність миру і подвиг тих, хто захищає наш спокій. Не забудемо і гостинність, щирість, щедрість родин, які нас приймали. Цих людей, справжніх християн, не зламали ні війна, ні голод, ні страх – вони готові ділитися останнім, дарують свою любов, невтомно служать іншим, особливо піклуючись про сиріт, інвалідів, людей похилого віку, нужденних.

Сумчани ще довго згадуватимуть вечір співу під акомпанемент гітари й флейти у сім’ї Ісаєвих, м’які іграшки у подарунок від чотирирічної Соломійки, смачні пиріжки від бабусі Люби у зворотну дорогу. Після спілкування з такими людьми мимоволі згадується євангельська істина: «А світло у темряві світить, і темрява не огорнула його». Світло перемагає пітьму. Любов перемагає ненависть. Життя перемагає смерть.

Суми-Харків-Слов’янськ-Лисичанськ-Гірське

Автор Ирина Вертикова

Назад до "АТО"